Сьогодні закінчується зима. В цьому місці велике УРА!
Велике, бо, по-перше, завтра вже весна, а це квіточки, гормони, тепло (кому що важливіше). І по-друге, поки що - це найгірша зима в моєму житті. Не дивлячись на досягнення мого меньшенького в цей період (повзання, вставання, присідання і т.п.), я б воліла забути й не згадувати ці червоно-сумні дні нашої країни.
Картаю себе за те, що сталось тиждень тому. Картаю, що ніяк не зарадила цьому. Хотіла б відмотати час назад і попередити якось ці події...
Перші декілька днів не було чіткого розуміння, що сталося. Просто мозку потрібен був час на усвідомлення, на запис та обробку цих вже історичних даних. А ось зараз починаєш обмірковувати всі "если бы да кабы", прокручуєш в голові постійно слова, кадри, уривки з відео, що стосуються того жаху...
Картаю себе за жертви... Дехто не зовсім людяний міг би сказати: "Вони знали, куди йшли і що їх очікує. В тому немає моєї провини". Але я так не можу сказати. І зовсім не тому, що я людяна, а тому, що вони НЕ знали на що йшли. Якби хтось очікував, що так обернуться справи, то бажаючих залишити свої життя там було би поменьше (або ж людей було б побільше й втрати, відповідно, були б меньші - хоча тут "бабка на двое гадала"). Та й взагалі ніхто не міг знати, що воно обернеться ТАК. Треба зовсім погано думати про людей, щоб дозволити собі уявити той сценарій, за яким жив Майдан минулого тижня.
Ось і залишається поки винити себе у всьому цьому.
P.S. Буду чесною. Не дивлячись на всі мої сумбурні почуття зараз, я не жалкую, що метро не працювало тоді. Адже в противному випадку в мене б вистачило розуму/відваги/необережності (потрібне підкреслити) відправити туди чоловіка 18го. Все-таки "своя рубаха ближе к телу". Якось так...
Велике, бо, по-перше, завтра вже весна, а це квіточки, гормони, тепло (кому що важливіше). І по-друге, поки що - це найгірша зима в моєму житті. Не дивлячись на досягнення мого меньшенького в цей період (повзання, вставання, присідання і т.п.), я б воліла забути й не згадувати ці червоно-сумні дні нашої країни.
Картаю себе за те, що сталось тиждень тому. Картаю, що ніяк не зарадила цьому. Хотіла б відмотати час назад і попередити якось ці події...
Перші декілька днів не було чіткого розуміння, що сталося. Просто мозку потрібен був час на усвідомлення, на запис та обробку цих вже історичних даних. А ось зараз починаєш обмірковувати всі "если бы да кабы", прокручуєш в голові постійно слова, кадри, уривки з відео, що стосуються того жаху...
Картаю себе за жертви... Дехто не зовсім людяний міг би сказати: "Вони знали, куди йшли і що їх очікує. В тому немає моєї провини". Але я так не можу сказати. І зовсім не тому, що я людяна, а тому, що вони НЕ знали на що йшли. Якби хтось очікував, що так обернуться справи, то бажаючих залишити свої життя там було би поменьше (або ж людей було б побільше й втрати, відповідно, були б меньші - хоча тут "бабка на двое гадала"). Та й взагалі ніхто не міг знати, що воно обернеться ТАК. Треба зовсім погано думати про людей, щоб дозволити собі уявити той сценарій, за яким жив Майдан минулого тижня.
Ось і залишається поки винити себе у всьому цьому.
P.S. Буду чесною. Не дивлячись на всі мої сумбурні почуття зараз, я не жалкую, що метро не працювало тоді. Адже в противному випадку в мене б вистачило розуму/відваги/необережності (потрібне підкреслити) відправити туди чоловіка 18го. Все-таки "своя рубаха ближе к телу". Якось так...
Немає коментарів:
Дописати коментар